У цей день 28 років тому війська колишнього Радянського Союзу вивели із Афганістану після десяти років збройного конфлікту. Вінничани-афганці нині зібралися, аби вшанувати хвилиною мовчання та пригадати тих, хто не повернувся із Афганістану, передає Vlasno.info.

Вони зустрічаються, обіймаються, радіють зустрічі побратимів, тримаючи у руках парну кількість гвоздик та згадують тих, хто не повернувся із Афганістану, а найкращими спогадами із війни називають буденні розмови біля намету про рідну домівку чи повернення додому.

Ці чоловіки та жінки потрапили у іншу країну: інакші мова, релігія, світогляд, клімат, але заради миру, хай навіть не на рідній землі, вони стояли там десять років.

Олександр, 52 роки. У 1985 році закінчив військове артилерійське училище у Проскурові, нинішній Хмельницький. У 1986 році пройшов медичну комісію, спецкурси у Грозному (Чеченська Республіка), 21 квітня 1986 року потрапив у Афганістан.


– Я офіцер-артилерист. Служив у Північному Кундузі, в артилерійському полку. Два роки і два місяці. Часто доводилося спілкуватися із місцевим населенням, ми супроводжували перевезення майна для цивільного населення, продовольство для віддалених населених пунктів, медицину для мобільних госпіталів, – пригадує пан Олександр.

Найтепліший спогад для пана Олександра — коли за кількасот метрів побачив... рідну землю.

– Часто пригадую момент, як під час виконання завдань ми підійшли близько до кордону із Радянським Союзом — за 200 метрів була Батьківщина. Так радісно було тоді, – ділиться полковник-афганець.

Микола, 42 роки. У Афганістані був водієм протягом півтора року.

– Призвали в армію, потрапив до "учебки" у Ставрополі, це на північному Кавказі. Потім переправили у Кабул. Доставляв медицину, боєприпаси, спорядження, продовольство для воїнів. Важко було звикнути до погоди, температурні перепади били інколи по здоров'ю, але вистояли, – пригадує Микола.

Микола

Втім, на воєнному досвіді після війни в Афганістані крапку не довелося ставити — під час третьої хвилі мобілізації знову потрапляє у військо водієм, на цей раз війна триває у його рідній країні.

– У нашому черкаському автомобільному батальйоні, до речі, теж було чимало афганців — війна нас знову звела.

Лариса, 58 років. В Афганістані працювала за тим фахом, що й у цивільному житті — фармацевт. У іншу країну потрапила у 24 роки, на два роки.

– Протягом двох років працювала на медичному складі у Кабулі, – пригадує пані Лариса. – Мене не призивали у військо, бо я не є військовослужбовцем. Запропонували, що є ось така робота: я погодилася, бо була військовозобов'язаною. Жила в умовах, у яких жили і чоловіки — на дерев'яних модулях, у казармах. Спілкуватися із місцевими нам було категорично заборонено, ми не мали права покидати територію військової частини. Ми стояли біля інфекційного шпиталю, приміщення частини прибудували до нього, облаштували там медсклади.

Лариса

Пані Лариса, будучи медиком, працювала із військовими чи не з усього Афганістану — за медичними препаратами прилітали військові ледь не з усіх провінцій країни.

– Найскладнішими були думки про те, що вранці просто можу не прокинутися: лінії фронту та передової як такої не було, стріляли на усіх напрямках, щоночі. Коли обстрілювали аеродром, то потрапляло і до нас. Лягали під обстріли та прокидалися під обстріли.

Анатолій, 52 роки. Радист-розвідник 781-ого окремого розвідувального батальйону. Точно пам'ятає, коли потрапив та вийшов із Афганістану: 21 квітня 1983 року заїхав, а виїхав третього листопада 1984 року. Робота не з безпечних: прочісували місцевість, ходили у засідки.

– Найприємніший спогад? Коли сідали увечері біля намету та говорили про домівку, про дівчат, про їжу домашню, про буденне – те, що на мирній території не помічається, але на війні відчувається гостра потреба у цьому. Це банальні речі, але приємні та потрібні.

Анатолій

Місцеве населення, каже, специфічне — із ними потрібно варто бути обережним.

– Він вдень може усміхатися до тебе, а увечері взяти автомат і стріляти у спину. Для них вбити невірного — це плюс, це почесно, бо він, за віруванням їхнім, потрапляє у рай. Іслам та християнство — це різні речі, в Афганістані це особливо чітко було видно. Та війна була на ґрунті релігійному, бо вони йшли воювати проти невірних, це була їхня єдина ціль, а ми були невірними, бо є християнами. Але душмани казали, що війна із СРСР була чесною, американці там не вміють воювати, – ділиться спогадами Анатолій.

– Коли покидали Афганістан, які були відчуття? – запитую у військового.

– Ми мали звільнитися 29 жовтня, але в ті дні у Кабулі збили літак. Дембель перенесли ще на чотири дні. Сіли, летимо, в один момент заходить один із льотчиків і каже: "Ми пролетіли щойно кордон із Радянським Союзом. Вдома". У літаку був шалений галас та ейфорія, а коли літак черкнув колесами злітну смугу, то почався просто ґвалт, радісний ґвалт. Ту радість словами не передати, пам"ятатиму це завжди.

Фото Людмили Кліщук